Гетьмани Ханської України
1. Теодор (Федір) Сулименко (*д/н —1685) — український політичний та військовий діяч, гетьман так званої ханської України у 1684–1685 роках. Мав прізвисько Сулимка.
Про місце і дату народження немає відомостей. Також відсутні дані стосовно соціального стану Сулименка. Ймовірно він зумів себе проявити у війську Юрія Хмельницького, був помітним козацьким ватажком (мав звання полковника). Потім служив у Стефана Куницького. У грудні 1683 року, під час походу козацького війська на Молдавію, він на чолі декількох сотень здійснив самовільний напад на землі Волоського князівства. Побоюючись арешту, почав діяти самостійно, але невдовзі був захоплений у полон татарами. Його відвезли до бейлербея у Кам'янець-Подільський, де він визнав протекцію османського султана.
Улітку 1684 року, після витіснення з Правобережжя молдавського господаря Георге Дуки та його наказного гетьмана Я. Драгинича, султан Мехмед IV за пропозицією хана Селіма I проголосив новим гетьманом «турецької» частини (відповідно до Журавненського і Бахчисарайського договорів) Правобережної України Теодора Сулименка.
Він почав здійснювати свою діяльність з території лівобережного Придністров'я, а його резиденцією став Ягорлик. Основну підтримку надало Кримське ханство. Найголовнішим завданням новопроголошеного гетьмана стало повернення цієї правобережної столиці для потреб султана, з огляду на її вигідне географічне розташування. Його першою дією на новій посаді була відсилка послів до начальника Немирівського гарнізону, призначеного гетьманом «його королівської милості» Андрієм Могилою. Ті повинні були запропонувати «польським» козакам добровільно здатися. Однак після прибуття до Немирова їх відразу ж було страчено за наказом Могили.
У листопаді 1684 року Сулименко разом із 6-тисячним татарським військом сина хана Селім-Гірея І та яничарським підрозділом близько трьох тижнів намагався відбити Немирівську фортецю у гетьмана Адрія Могили. Одночасно «турецько-татарський» гетьман розповсюджував серед населення універсали, в яких закликав підкорятися своїй владі на основі того, що султан і хан надали йому право володіти Правобережною Україною. У них відзначалося, що хто виступить проти нього, того буде скарано, а майно «бунтівників» конфісковано. Деякі правобережні села й містечка, побоюючись османсько-татарської загрози, стали визнавати зверхність Сулименка. Навіть серед населення Немирова існувала непевність у розв'язанні питання, якому ж гетьману слід підкорятися. Однак Сулименко, незважаючи на допомогу османських і татарських підрозділів, так і не зміг оволодіти Немировом.
У 1685 році загони Сулименка знову робили спроби оволодіти правобережною козацькою столицею, а також іншим центром козацького устрою — Брацлавом. Однак восени вони були розбиті 4-тисячним військом Могили у Ягорлику. Більшість козаків, які підкорялися Сулименку (всього на той час у його підпорядкуванні було близько 1200 козаків), перейшли на бік Могили, віддавши йому «корогви, бубни та інші клейноди турецькі». Сам гетьман був схоплений і відправлений у подарунок королеві Речі Посполитої Яну III Собеському до Яворова, де і був страчений. Навіть німецька газета «Leipcig Post» в інформації від 1 жовтня дала щодо цього відповідне повідомлення.
Чухліб Т. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодернової Української держави 1648–1721 рр. — Київ, Видавництво: ім. Олени Теліги, 2009. — С.186-188
2. Яким Самченко (*д/н —1685) — український політичний та військовий діяч, гетьман так званої ханської України з жовтня до грудня 1685 року.
Про нього мало збереглося відомостей. У жовтні 1685 році очільник Подільського еялету Мустафа Бозоклу-паша доручив солтан-калзі і ханському синові Девлету, щоб той у Немирові замість загиблого Теодора Сулименка «за гетьмана Самченка козака осадив». Ймовірно той зумів проявити добре себе у війнах, оскільки вибір випав на нього.
Син кримського хана Селіма I — Девлет Ґерай — наказав новому гетьману за 12 днів дійти до Немирова і дав у допомогу 20 тисяч своїх людей, щоб ті разом з козаками завоювали Немирів, столицю Правобережної України, де осів гетьман Андрій Могила. Проте ця військова кампанія закінчилася невдало. Під час чергового нападу на Немирів у грудні 1685 року Самченко загинув.
Чухліб Т. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодернової Української держави 1648—1721 рр. — Київ, Видавництво: ім. Олени Теліги, 2009. — С.188
3. Степан Лозинський (1653 —1695) — український політичний та військовий діяч, гетьман так званої Ханської України у 1685–1695 роках. Мав прізвисько Стецик Ягорлицький.
Походив з українського шляхетського роду Лозинських. Син Івана Лозинського. Замолоду зробив блискучу кар'єру. Вже у 1675 році він був «начальником військ», які стояли на Поліссі, але на чолі своїх підрозділів нападав на шляхетські володіння поблизу Корсуня, Трипілля, Стайок та Ржищева. У 1676 році посли від Київського воєводства Речі Посполитої на коронаційному сеймі зверталися з проханням про заміну цього «свавільного» полковника. Саме тому у 1677 році він переходить під владу Кримського ханства і Османської імперії.
За наказом султана Мегмеда IV та за пропозицією хана Селіма I наприкінці 1685 року його було призначено гетьманом «ханської» частини України (частина південної Правобережної України і сучасне Придністров'є).
З дозволу хана і молдавського господаря він, наслідуючи Теодору Сулименку, оселився у Ягорлику. Саме звідти новий гетьман здійснював постійні напади на українські землі з метою відвоювання їх у ставлеників Речі Посполитої. З 1686 року він почав розсилати свої універсали із закликами до населення Правобережжя прийняти султанське і ханське підданство.
Влітку 1689 року Стецик із 200 козаків і 10 тисяч татар на деякий час здобув Немирів, але невдовзі був вибитий звідти підрозділами «козацького» комісара Речі Посполитої С. Друшкевича.
Лише у 1690 році, після невдалих спроб утвердити своїх гетьманів, султан Мехмед IV нарешті повністю віддав ініціативу у справі їх призначення та контролю над ними в руки татарських ханів. 19 лютого того ж року король Ян III Собеський писав до московського царя, що Стецика прийняв під свою опіку кримський хан: «…хан татарський гетьмана свого козацького на ім'я Стецько оголосив і, зайнявши Сороки і Цеканівку, там же йому консистенцію назначив». Це, на думку короля, робилося задля «одірвання, затягнення і згромадження українського народу проти християнства».
Протягом 1691 року підрозділи Стецика обороняли від польських і козацьких військ фортецю Сороки. Під час оборони цієї молдовської фортеці від «татарського» гетьмана втекло декілька сотень козаків на бік королівського ставленика Григорія Гришка, що стало однією з причин капітуляції Сорок на користь Речі Посполитої.
У серпні 1692 року, після смерті гетьмана Григорія Гришка, король обіцяв Стецику «амністію чи одпущення», а також гетьманську булаву від свого імені, якщо той перейде на бік Речі Посполитої. Але гетьман залишився вірним османсько-татарській протекції.
Наприкінці 1680-х — у першій половині 1690-х років проти загонів Стецика дуже часто воювали правобережні козаки під керівництвом С. Палія, А. Абазина та С. Самуся. Восени 1693 року козаки Палія мали намір оволодіти Ягорликом, який був резиденцією ханського гарнізону в Тягині, проте змушені були відступити. У цей час під керівництвом Стецика знаходилося близько 3 тисяч козаків і молдаван.
Стецик неодноразово присилав до правобережного полковника С. Палія його людей, що раніше були захоплені в полон, і прохав обміняти їх на своїх козаків чи знатних татар, які перебували в полоні у Фастові.
Окрім того Стецик надсилав листи й посольства до лівобережного гетьмана І. Мазепи. Так, у липні 1693 року до Батурина прибув «тлумач Стецика Ягорлицького на ім'я Степан», який подав на ім'я Мазепи листа. Разом з ним було п'ять козаків і один татарин. Вони привезли двох «москалів», яких хотіли виміняти на татарських мурз, що знаходилися у Севській в'язниці. Іван Мазепа відправив їх до севського воєводи Ф. Барятинського, а перед тим розпитав про становище у Буджацькій та Білгородській ордах.
У жовтні 1693 року війська Лозинського оточили підрозділи Палія під Сороками, водночас пославши за допомогою до османської залоги в Тягині. Але Палій зумів уникнути поразки, з 200 козаків вдало відбившись від 1-тисячного загону Стецика й 1 тисячі яничар.
У 1694–1695 роках загони Самуся і Палія постійно вдиралися на землі, підконтрольні гетьманові Стецику. Під час одного з таких нападів у листопаді 1695 року Стецика було смертельно поранено, й він помер через декілька днів.
Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. — Донецьк, ТОВ "ВКФ «БАО», — 2012 р.
4. Іван Багатий (*д/н —бл. 1698) — український політичний та військовий діяч доби Гетьманщини. Гетьман Ханської України (1696–1698).
Про Івана Багатого обмаль відомостей. 1696, за пропозицією кримського хана Селіма I, призначається Гетьманом українських територій, які була вільна від впливів Московщини та Речі Посполитої. Забезпечував захист тилів Подільського еялету та здійснював військові акції у Правобережному Гетьманаті в інтересах Османської імперії.
1698, під час походу війська Лівобережного Гетьманату до Причорномор'я на чолі з Іоанном Мазепою, серед козаків з'явився лист «гетьмана ханською милістю» Івана Багатого. У ньому він закликав лівобережців відмовитися від московської протекції і запитував їх, чому вони так вірно служать «тим іудам-москалям», адже ті «за допомогою вашої праці і вашої мужності» зміцнюють свою державу. А тому закликав переходити під протекцію Кримської Держави.
Того ж року брав участь у поході хана Кримського ханства Каплан-Ґерая проти Речі Посполитої, що завершився поразкою союзників у битві у Підгайців на Галичині.
Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. — Донецьк, ТОВ «ВКФ „БАО“», — 2012 р.
5. Пе́тро (Петрик) Іване́нко (Петро Іванович Сулима) — політичний діяч кінця XVII — початку XVIII ст., гетьман Ханської України.
Рік народження невідомий. Родом, очевидно, з Нового Санжарова на Полтавщині або з Полтави, бо там жили його родині. Родичався із полтавським полковником Федором Жученком, Іваном Іскрою та генеральним писарем Василем Кочубеєм; є версія, що він — син 4-ї дочки Ф. Жученка, сестри жінок І. Іскри та В. Кочубея; інша версія: дружина Петрика — Жученкова онука.
Рано осиротів, жив у школі, згодом навчався в Київській колегії.
Служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії Івана Мазепи (1691). В 1691 році подався на Запоріжжя, де став військовим писарем. Існує версія, що Петра Іваненка звали Петриком із подачі Івана Мазепи, який цим хотів принизити свого опонента.
23 квітня 1692 року у супроводі 60 козаків рушив до Казикермену, де 26 травня уклав Вічний мир між Україною та Кримом (Вічний мир із ясновельможним його милістю ханом і з усією державою Кримською видільного Київського та Чернігівського князівства і всього Запорозького городового війська і народу Малоросійського). Ця угода оголошувала Україну «видільною» (незалежною) державою. Після цього Петрик оголосив антимосковське повстання, видавши в липні 1692 року свої універсали, та з Казикермену переїхав до Перекопу.
У липні 1692 року обраний гетьманом України, розпочав боротьбу за допомогою кримського війська проти Москви та Мазепи (походи 1692, 1693, 1694, 1696 років).
Обложену Новобогородицьку фортецю взяти йому не пощастило, з орільських сотень йому піддалося два міста: Китайгород і Царичанка.
Повторну акцію Петрик здійснив у січні 1693 року, пішовши на землі Полтавського полку з татарами; ходив у походи ще 1694 і 1696 років, але успіху не мав.
Таким чином, підняти національно-визвольного повстання Петрик не зумів, козаків при собі мав небагато (бл. 500) і міг вести тільки локальні дії.
В 1698–1709 (1712?) (з перервами) роках — гетьман Ханської України (частина Південної України між Південним Бугом і Дністром), яка належала до Кримського ханства.
Петрик був одним із поборників незалежності Козацької держави.
В. В. Станіславський. Іваненко Петро (Петрик) Іванович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 396. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
Універсал Універсал Петрика Іваненка 29 липня 1692 р.
ПЕТРО ІВАНЕНКО (ПЕТРИК)
Оглоблин О. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року // Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Івановича Багалія з нагоди сімдесятої річниці життя та п’ятдесятих роковин наукової діяльності. – К.: З друкарні Української Академії наук, 1927
| 
