Карл XII як полководець

На відміну від своїх противників Шведська імперія не мала у Північній війні позитивних цілей. Шведська імперія обороняла свої території у Центральній та Східній Європі від зазіхань з боку Данії-Норвегії, Речі Посполитої, Московського царства, а пізніше Королівства Пруссія та Ганноверу. Себто для шведів війна мала характер оборонної. Попри це король шведів не мав намірів відсиджуватися у фортецях Померанії чи за природним фортечним ровом — Балтійським морем, а сам повів наступ на ворогів. Під час цієї тривалої війни (найбільш тривалої європейської війни XVIII ст.) він продемонстрував володіння всіма можливими на той час способами ведення бойових дій: морський десант (Зеландія), польова битва (Клішов, Пултуск, Полтава), маневрування з виходом на комунікації противника (Гродно), деблокування обложеної фортеці (Нарва), облога фортеці (Торн, Полтава, Фредрікстен), оборона фортеці (Штральзунд). Хай не всі його воєнні операції були вдалими, при критичному розгляді їх — особливо при аналізі поразок — слід мати на увазі, що в жодній з своїх битв він не мав чисельної переваги над ворогом. У битвах Карла з його супротивниками співвідношення сил варіювалося від 1 : 1 (Головчин) до 1 : 6 (Штральзунд) на користь останніх. Тут варто зазначити, що численні перемоги шведської армії пояснюються не тільки військовим талантом шведського короля, але й вправністю шведських солдат, що їх навчанню — особливо кавалеристів — він приділяв велику увагу.

Військову тактику Карла XII історики описували і як «сміливу», і як «безумну». Для розуміння способу його дій, слід зважати на те, що Карл XII був кавалерійським командиром, і ця його риса визначала спосіб ведення бою. Фактично всі битви Карла — й виграні, й програні — це великі кавалерійські атаки (в яких бере участь і піхота). Своїм успіхам під Нарвою та Клішовим король завдячує тактиці шаленого натиску, покликаного першим же і, якщо це можливо, неочікуваним ударом зламати опір ворога, відкинути з позицій і поставити перед вибором — тікати або капітулювати. У двох програних ним битвах ця тактика не принесла успіху. На те були об'єктивні причини. Біля Полтави він зіткнувся з царем Петром I, противником, який, розуміючи силу шведської армії та слабкість власних недосвідчених солдатів, вирішив виснажити шведських вояків до рішучого зіткнення в лінійному бою, і щоб напасти на головні сили московитів, шведи були змушені спочатку пройти крізь московські редути. Під час бою за редути армія розладилася, а частина солдат взагалі не дісталася призначеного місця. Тоді кількісна перевага московитів вирішила долю бою перед табором московської армії. Під Штральзундом Карл мав замало сил для перемоги над ворогом, що, як і під Полтавою, перебував під захистом укріплень.

Напевне, не буде перебільшенням сказати, що Карл недооцінював значення артилерії на полі бою. Впевненість короля в бойовій майстерності своїх вершників і піхотинців була такою великою, що він нехтував вогневою міццю артилерії і покладався майже виключно на шпагу й багнет. Тільки під Нарвою він організував центральну артилерійську батарею з усіх наявних гармат. У двох своїх найбільших битвах — біля Клішова та Полтави — він ішов у бій лише з 4 гарматами. Це при тому, що в шведських арміях на день битви не бракувало ні гармат, ні пороху. Це хибне ставлення до артилерії у другій битві коштувало дуже дорого.

Якщо прийняти точку зору, висловлену німецьким істориком Гансом Дельбрюком (1848—1929) в його головному творі «Історії військового мистецтва» (4 тт., 1900—1920), що полководці поділяються на стратегів трощіння і стратегів зморювання, Карл XII безсумнівно був взірцевим практиком стратегії трощіння. Всі його військові кампанії (за винятком двох походів у Норвегію 1716 та 1718) проводилися швидко й рішучо, так, що вся справа вирішувалася в одній генеральній битві.

Стратегічно — і це за сорок років до Фрідріха II «Великого» (1712—1786) — Карл XII намагався діяти на внутрішніх лініях, не даючи своїм противникам об'єднати сили й розбиваючи їхні поодинці. Щоправда, його історія не знає прикладу такої блискавичної кампанії, як у прусського короля, коли той за один місяць розбив дві ворожі армії на протилежних кінцях Пруссії — французів і австрійців під Россбахом (5 листопада 1757) і австрійців під Льойтеном (5 грудня 1757).

Шведський король був єдиним полководцем серед своїх великих сучасників, хто наважився на вторгнення в глиб території противника. Приміром, під час Війни за іспанську спадщину ні герцог Мальборо (1650—1722), ні принц Євген (1663—1735) не зробили жодної спроби наступу на Париж і тільки маневрували по «нічийній землі» Фландрії, Південної Німеччини та Північної Італії. На противагу їм Карл XII дістався дуже близько до столиць своїх противників або входив до них — Копенгагена (1700), Варшави (1702), Дрездена (1706). Тільки колишня столиця Московського царства Москва залишилася для нього недосяжним призом. Після Карла до активних дій такого масштабу з глибоким вторгненням на територію ворога ще впродовж ста років ніхто не вдавався. Наступним після нього став Наполеон I (1769—1821).

Хоча Карл нехтував власним життям, він ощадливо ставився до своєї армії та її особового складу. Це можна побачити на прикладі московського походу. На початку походу на Москву на переправі через Німан у Гродно (січень 1708) король мав армію у 36 000 шведів і валахів. Після 1400-кілометрового маршу, під Полтавою (липень 1709), для рішучого бою він все ще мав 14 000 з тих, з ким він починав похід (без урахування 6000 поповнення, приведеного Левенгауптом), себто 39 % первісного складу. Середні втрати за 17 місяців (515 днів) походу становили таким чином 43 вояки на день. Бачимо, що король спромігся зберегти значні сили, незважаючи на люту зиму 1708/1709 та ізоляцію від своїх магазинів і джерел поповнення живою силою. Для порівняння, коли 1812 року Наполеон вирушив у похід на Москву, він переправився через Німан 24 червня з армією у 444 000 вояків. Якщо відняти від них 83 000 флангових корпусів Макдональда, Шварценберга та Реньє, що діяли окремо від Наполеона, отримаємо 361 000 головної армії. 7 вересня для генеральної битви з росіянами на Бородінському полі імператор французів мав 135 000, себто 37 % первісної чисельності головної армії. За 2½ місяці (75 днів) походу втрати становили 3013 солдатів на день.

Джерело: https://u.to/W-YxGQ 

Коментіол (грец.: Κομεντίολος, Komentiolos, лат.: Comentiolus; помер 602) — полководець візантійського імператора Маврикія (в 582—602), відомий як один з найталантливіших воєначальників Візантії, з часу смерті Велізарія. Він зіграв важливу роль у балканських війнах Маврикія, і війнах на Сході проти персів.

Нічого не відомо про його раннє життя, крім того, що він був родом з Фракії. Він вперше з'являється на початку 583 р., як імперський тілоохоронець(Excubitores), коли він супроводжував візантійського посла до Баяна I, кагана аварів. За словами історика Феофілакта Сімокатти, він рознервував кагана своїми словами, і був на короткий час ув'язнений.

Протягом всього життя, Коментіол бути залишався вірним Маврикію, і імператор постійно просував його у важливих постах. Наступного року, після перемир'я з аварами, він був призначений командувачем бригади (taxiarchia) в походах проти слов'янських племен, очолених антським царем Ардагастом, які здійснювали рейд у Фракію і проникали через Довгі Стіни Анастасія — зовнішню оборонну систему Константинополя. Коментіол розбив їх на річці Ержинія (Erginia), неподалік від Довгих Стін. У нагороду за цю перемогу, його нагородили титулом магістра (magister militum praesentalis) в 585.

Із цієї нагоди, або, можливо, трохи пізніше (можливо, в 589), він був зведений у вище придворне звання — Патрицій. Влітку 585 він знову переміг значні сили слов'ян, і в 586 році він очолив військо у війні з аварами, так як вони розірвали договір. У 587, він зібрав 10-тисячну армію, біля сучасного болгарського міста Поморіє. Він, тоді ж, підготував невдалу засідку для аварського кагана в горах Гем.

602 року намагався зупинити повсталих вояків на чолі із Фокою, проте невдало. Того ж року після повалення імператора Маврикія за наказом імператора Фоки Коментіола було страчено.

Джерело: https://u.to/Ge0VFQ